Хто ж є на світі, щоб був без гріха?

Чи легко прожити без гріха? Та й чи можливо це? Тим більш жінці, молодій, гарній, але через обставини життя позбавленій не тільки щастя, але й будь-яких простих радощів, зви­чайних розваг.

Володимир Саранчук, поставив­ши в російському драматичному те­атрі ім.Горького спектакль "Серце не камінь" за О.Островским, прагне до­вести, що це можливо. Можливо, якщо мати Бога в душі.

Питання віри — тонкі, інтимні і водночас філософські — тепер хвилю­ють багатьох, особливо в інтелігент­ному середовищі. Володимир Саран­чук, прийшовши до віри, як людина мистецтва, не може не виявити цьо­го у своїй творчості. Тому й вистава у нього не зводиться до того, можна чи ні грішити заміжній жінці, навіть якщо в неї є житейське виправдання такому гріху. її сенс в тому, як ми живемо, якими моральними принци­пами керуємося у своїх вчинках. Що вважаємо для себе припустимим, що для нас головне.

Такий тон виставі задають і ду­ховні пісні Жанни Бічевської, які по­чинають і завершать її. Кілька років тому ми мали змогу познайомитися з новою Жанною Бічевською та її но­вими, переважно сповідальними теня­ми. Тепер вони виявились співзвуч­ними душі режисера, який не випад­ково обрав саме цю п'єсу з усієї спад­щини драматурга-класика.

У п'єсі "Серце не камінь" на­справді не настільки, як в інших тво­рах Островського, наявні викри­вальні, сатиричні, гоголевські нотки. Тут він створює образ нереальний, майже ідеальний. У всякому разі так трактують його режисер та викона­виця ролі Віри Пилипівни Тетяна Захарова. Вийшовши безприданицею за старого з характером самодура, ставши по суті його невільницею, вона знаходить розраду у вірі, у до­помозі бідним, яким дісталося ще гірше життя, а до метушливого світу людей, який вирує зовсім близько — за вікнами, нібито зовсім втрачає інтерес. Його спокуси її тільки ляка­ють.

Як мудро зауважує досвідчена Аполінарія Панфілівна (Алла Павло­ва), легко бути безгрішним тому, хто не знав спокуси. Вона принаймні не бачила таких, хто б, маючи мож­ливість жити собі в радість, добро­вільно від цих радостей відмовлявся. І вона, і позбавлена таких "забо­бонів", як мораль, Ольга (Неллі Мас­сальська), намагаються "допо­могти" Вірі Пилипівні позбу­тися тяжких моральних зобов­'язань. Та це їм ніяк не вдаєть­ся. Правда, і сам Бог не дає молодиці підійти до спокуси на­стільки близько, щоб дійсно вип­робувати себе.

І все ж Fie така однознач­на ця героїня. Адже вийти заміж за молодого та коханого вона все ж таки хоче, відверто заявивши про це чоловікові, який вже на смертному одрі. Тільки дозволить собі це, чесно і до кінця викопавши свій обов'язок перед старим. Здається, режи­сер і актриса дещо "випрями­ли" цей характер, позбавивши героїню вагань, нюансів поведі­нки, від чого образ, звичайно, втрачає.

Цікавіші образи чоловіка Віри Пилипівни Потапа Потаповича у яс­кравому виконанні Віктора Баєнка і закоханого у неї прикажчика Ера-ста — Анатолія Мормишки. Обидва змінюються під впливом цієї жінки. Чоловік на свій, купецький лад усві­домлює, що і за відданість, чесність треба платити. Але кожен платить тим багатством, яке нажив. Пилип — грошима, спадщиною. А Ераст, який і підлоти у своєму житті не уникав, раптом зрозумів усе, і вперше захотів не собі, а коханій добра.

У п'єсі всім за добрі вчинки віддячується. Навіть гультяю Костян­тину, який безпардонно добивався спадку ( Вадим Логвин грає його дуже природним і простодушним), і на­хабі жебраку (Віктор Захаров ро­бить його справді "антиком" — сво­го роду допотопним типом у неприк­ритому бажанні жити паразитом ).

Звучить насамкінець ще й по­вчальний монолог про те, як багатим слід було б своїм багатством правиль­но розпорядитися. Тільки навряд чи хтось з сучасних нуворішів почне після цього роздавати свої мільйони бідним.

Театр, однак, пам'ятаючи, що він — кафедра, з якої слід проповіду­вати добро, намагається нагадати лю­дям про вічне, про душу, про відпові­дальність перед собою за пройдене життя.

Тетяна АБРАМОВА.